Само собою зрозуміло, що командувачем мав бути сам генерал. Кожен рядовий повинен був відчувати, що його генерал поруч, кожен мав пишатися, що його взято до загону вибраних вояків. А відбирали дуже ретельно. Всього вирушило двадцять шість чи двадцять сім кролів. Половину складали солдати Оусли, а другу половину взято з великонадійного молодняку за рекомендаціями офіцерів їхніх міток. Стараючись пробудити в бійцях дух змагання, Звіробій пообіцяв розмаїті винагороди тим, хто відзначиться. То Горицвіт, то Кервель знай водили молодих кандидатів у «випробні патрулі», а на ранкових сильфлаях влаштовувались учбові бої та сутички. Учасників експедиції звільняли від вартування, їм дозволялося виходити на пашу, коли тільки вони забажають.

Вирушили одного ясного серпневого ранку, ще й не сіріло. Розбившись на кілька невеликих роїв, ефрафанці рушили на північ попід пагорбами та живоплотами. Коли підходили до Цезаревого Пояса, на Жовтоцвітів рій напали двоє горностаїв, старий і молодий. Зачувши позаду писк, Звіробій вмить опинився на місці події і сам-один прогнав обох хижаків, поранивши старшого.

— Ти міг би й сам зарадити такій біді, — дорікнув Звіробій Жовтоцвітові. — Горностаї зовсім не страшні! Ходімо далі!

Десь після ні-Фрітха з’ясувалось, що відстало кілька новобранців. Звіробій вернувся, знайшов їх — всього трьох, причому один з них поранив лапу шматочком скла. Генерал зупинив кровотечу, а тоді наказав стати на відпочинок. Сам він пішов довкола дозором. Було дуже спекотно, й дехто з кролів мав виснажений вигляд. Зібравши всіх ослаблих в один рій, Звіробій повів його сам.

Надвечір ефрафанці обійшли свинарник на схід від ферми Кеннон-Гіт і почали забігати у видолинок на південному схилі пагорба Кеннон-Гіт. Багато з них добряче потомились і, попри всю свою величезну повагу до Звіробоя, мали таке відчуття, що задалеко зайшли від дому. Генерал дав наказ заховатись, погодуватись, відпочити й чекати, поки зайде сонце.

Місце тут було пустельне. Лише кілька вівсянок та мишей-норичок вишукували насіннячко на осонні. Дехто з кролів тут-таки й заснув у високій траві. На схил уже впала тінь, коли раптом згори прибіг Горицвіт і повідомив, що він ніс до носа зіткнувся з Чорнобілем і Падубом. Генерала взяла досада.

— І чого вони забрели аж сюди, хотів би я знати? А ти що, не міг повбивати їх? Тепер не буде вже раптового нападу!

— Перепрошую, пане, але я зіткнувся з ними так несподівано! Та й дременули вони так швидко! — виправдувався Горицвіт.

— Що ж, може, це й не має великого значення, — сказав Звіробій. — Я не бачу що б вони могли нам протиставити. Хоча тепер, довідавшись, що ми тут, вони щось та спробують зробити…

І Звіробій пішов обходом кругом свого війська, оглядаючи та підбадьорюючи кожного й водночас обмірковуючи становище, що склалось. Одне було ясно: нагоду застати зненацька Тлайлі та його кролів утрачено безповоротно. Треба негайно з’ясувати, що роблять вороги! Звіробій звернувся до молодого кроля з «Мітки шиї», який скуб неподалік траву:

— Тебе звати Будяк?

— Так, пане! — відказав молодий солдат.

— Скоч, Будяче, та розшукай мені капітана Горицвіта! Хай він чекає на мене он біля того ялівця! І сам чекай там на мене.

Зустрівшись біля куща ялівцю з Горицвітом і Будяком, Звіробій повів їх на шпиль. Якщо ворог уже тікає, Будяк понесе генералів наказ Жовтоцвітові та Вербені — всім негайно бігти до гаю. А якщо Тлайлі не тікає, Звіробій вдасться до погроз…

Раптом із трави вийшов кріль і рушив до трьох ефрафанців. Він накульгував, але вигляд мав рішучий.

— Ви — генерал Звіробій? — спитав кріль. — Я прийшов переговорити з вами.

— Тебе послав Тлайлі? — спитав Звіробій.

— Я — один із друзів Тлайлі. Я прийшов запитати: чому ви прийшли сюди та чого вам треба?

— Ти був тоді на березі річки в зливу?

— Так.

— Те, що ми не встигли зробити тоді, ми зробимо зараз, — відповів Звіробій. — Ми знищимо вас!

— Це буде нелегкою справою! — сказав кріль. — Далеко не кожний ефрафанець, що прийшов сюди, повернеться додому! Краще буде, якщо ми зуміємо домовитись.

— Тоді ось мої умови: віддайте нам усіх кролиць, що втекли з Ефрафи, а також видайте Тлайлі й Чорнобіля моїй Оуслі! Ці двоє — дезертири! — відрізав Звіробій.

— Ні, ми не можемо погодитися на таке! Я прийшов запропонувати дещо зовсім відмінне, набагато привабливіше для обох сторін! — мовив кульгавий кріль. — У кроля два вуха, два ока й дві ніздрі. Хай же і наші дві колонії стануть такою дружною парою! Наші колонії повинні дружити, а не воюватись! Чом би нам не заснувати інших колоній між нами? Заснуймо одну на півдорозі між нами й Ефрафою, пошлімо туди кролів — наших і ваших! Від цього ви тільки виграєте! І ми виграємо. У вас багато незадоволених, і вам доводиться докладати всіх зусиль, щоб тримати їх у покорі, та коли ви погодитеся на цей план, цим і вирішиться ваш великий клопіт. У кролів і так задосить природних ворогів. Навіщо заводити ще ворожнечу між собою? Така рівноправна спілка двох вільних, незалежних колоній — оце наша пропозиція. Яка буде ваша відповідь?

Тієї миті на осяяному призахідним сонцем Вотершипському пагорбі перед генералом Звіробоєм відкрилась нагода показати всім, що він і справді був далекоглядним, мудрим ватажком, за якого мав себе, а не звичайнісіньким тираном із хитрістю й хоробрістю пересічного розбишаки-пірата! На один удар пульсу перед його внутрішнім зором постала вся велич задуму кульгавого кроля. Так, він зрозумів, що це означає! Та з другим ударом серця він прогнав з-перед віч те видіння, мов ману. Сонце пірнуло в хмару, й він ясно побачив перед себе путівець, що вів по шпилю до букового гаю — і до кровопролиття, яке він так ревно й винахідливо готував…

— Ніколи мені говорити про такі дурниці! — гаркнув він. — Чи ж вам торгуватися зі мною? Вам, у вашому становищі? Я все сказав! Будяче, піди скажи капітанові Вербені, хай веде всіх сюди!

— А що робити з цим кролем? Убити його? — спитав Горицвіт.

— Не треба! Його прислали спитати про наші умови, то нехай вернеться і передасть нашу відповідь… Чуєш? Скажи Тлайлі: якщо він із Чорнобілем та всіма кролицями зараз не вилізе на поверхню, то до завтрашнього ні-Фрітха я всіх вас позагризаю!

І, обернувшись до кульгавого спиною, Звіробій почав пояснювати Горицвітові план майбутнього штурму. Жоден із них навіть не глянув, як той закульгав назад дорогою, якою прийшов.

44. ПІДКАЗКА ЕЛЬ-АГРАЙРИ

— Вони перестали копати, Ліщино-ра! — повідомив Вероніка. — Наскільки я можу судити, копачі повилазили із своєї нори!

В пітьмі Сотів Ліщина пробрався поміж трьох чи чотирьох своїх кролів і дістався до вищої приступки, де лежав Вероніка, прислухаючись до того, що діялось нагорі…

Гусли сутінки, коли ефрафанці опинились біля букового гаю. Вони зараз же взялися обстежувати гай і всі пагорки, щоб визначити, яка колонія завбільшки та де розташовані всі її нори. Нападники подивувалися, виявивши так багато нір на такій малій площі, бо мало хто з них бачив якусь іншу колонію, крім рідної Ефрафи, де багато кролів мусили задовольнятися кількома норами. Спочатку вони були подумали, що під землею причаїлось дуже багато кролів. Їх насторожувала тиша й порожнеча букового гаю, в якому ніде було сховатись. Довелося Звіробоєві підбадьорювати своїх солдатів. Він пояснив їм, що їхні вороги — дурні, бо наробили більше ходів, ніж потрібно добре влаштованій колонії. Скоро, мовляв, вороги зрозуміють свою помилку, бо ефрафанці розкриють кожну нору, й неможливо стане захищати колонію. Що ж до посліду білого птаха, розкиданого по гаю, то хіба не видно, що послід давній? І взагалі несхоже, щоб той птах був десь поблизу… А проте не один рядовий ефрафанської армії тривожно роззирався довкола. Історія про білого птаха, що з’явився під час грози й бився на боці Тлайлі, ще аж ніяк не зблякла в уяві ефрафанців.

Звіробій звелів Горицвітові виставити вартових і пустити навколо гаю постійний патруль, а Вербені й Жовтоцвітові наказав зайнятись закиданими норами. Жовтоцвітові припали нори на пагорку, а Вербені — ті, що в гаю, між корінням дерев. Начальник поліції зразу ж натрапив на відкритий хід. Прислухався, але все було тихо. Тоді Вербена (більш звичний мати справу з в’язнями, ніж із ворогами) послав униз двох своїх солдатів.